Люблю, коли в
полудень під час літургії всю церкву заливає сонячне проміння. Воно проникає
згори через невеличкі круглі віконця і, здається, ніби щось невидиме і
невимовно прекрасне торкається душі. Мудрі очі святих сяють у сонячній позолоті
і хочеться обійняти увесь світ…
Церковну службу я намагаюсь не пропускати. Встаю раненько.
Одягаю приготовлену мамою вишиванку. З трепетом переступаю поріг храму. Подумки
читаю «Отче наш». Перш, ніж зайти у вівтар, здійснюю три поклони. Неквапливо поверх
вишиванки вбираюсь у шати, належні помічникові священика. І так уже сім років
прислуговую під час служби отцю Володимиру.
Я ніколи не шкодую, що мій вихідний від школи
день починається саме так. Своє подальше життя я, мабуть, пов’яжу з
богослужінням.
Це зараз у нас звучить молитва на рідній мові.
Велична мурована церква посеред села щонеділі відкриває свої двері, лагідним дзвоном скликає
селян. Шлях до цього пройдений довжиною в сторіччя. І не
тому, що жили у нашому селі якісь самі безбожники. Церква тут існувала
впродовж більш як трьох віків. Та мова
богослужіння не була українською. Ще в 30-х роках минулого століття зверталась
громада до владних інстанцій з проханням провадити службу на рідній мові. Про
це свідчить унікальний архівний документ – лист, написаний дуже гарним
каліграфічним почерком якоїсь грамотної людини і підписаний малописьменними
прихожанами. Нічого у них тоді не
вийшло. Не дослухались до людей.
Та вперті вербівчани все одно залишались
патріотами. УПА, армія, що без держави боронила свою землю під час Другої світової
війни від німецько-фашистських і московсько-більшовицьких окупантів, прийняла
до своїх лав багатьох із них. Розповідають, що в 1942 році за таку діяльність
гітлерівці у ніч на Великдень арештували
з наміром розстріляти чотирьох братів Панасюків. Їх матір Текля Панасюк не
змогла залишити своїх дорослих синів. Розстріляли усю сім’ю. У ніч на Пасху поблизу цвинтаря.
Жорстоко
розправлялись з патріотами і комуністи, встановлюючи свою нову радянську владу.
Арешти, розстріли, Сибір. Про це наші односельці знають не з газет, а з власних
сімейних історій. Усі, хто пережив такі лихі часи, згадують, що саме молитва тоді
давала сили.
Проголошення Незалежності у 1991р. сприйняли,
як щось довгождане і особисте. А ще можливість молитись на рідній мові у рідній
церкві. Проте церкву прийшлось будувати нову… Прикро, але не знайшлось єдності
поміж жителів нашого села. Сусід-дідусь казав, що таким великим є страх
радянщини. А може і щось інше. В усякому разі знайшлись ті, кому не було байдуже, кому в саму душу
пік московський «перст вказующий» . Стали поруч отця Володимира, взялись до
важкої праці. З великою надією, що це буде не просто церква, а те, що стане
символом християнської злагоди між жителями нашого села, припинить ворожнечу,
бо де ворожнеча, там гнів, а «…гнів людини не творить правди Божої». Це буде
місцем, де людина, що піклується про свою душу, промовляє молитву рідною
українською мовою. Як повчає апостол
Павло у посланні до Коринф’ян: «Але в церкві хочу краще п’ять слів сказати
зрозумілою мовою, щоб і інших навчити, ніж тисячі слів незнайомою мовою». Саме
такою чистою і великою була мета будівництва нової церкви у нашому селі.
І ось стоїть вона,
у сонячному сяйві, торкаючись хмар хрестом на куполі. Замикається ланцюжок
святкових кошиків із запаленими свічками у Великодну ніч навкруг неї, пахне вся
вона яблуками та чорнобривцями у серпні на Спаса. А в Різдво Христове тут
виблискують іграшками смереки і линуть із хорів колядки та щедрівки.
Ми молимось за нашу
землю, за праведні душі полеглих в бою, за повік незабутнє козацтво українське
і гетьманство, за волю народу нашого. В завершенні служби знімає урочисто свій головний
убір отець Володимир. І в єдиному пориві злітає з уст усіх присутніх: «Боже
великий, єдиний, нам Україну храни!»
Немає коментарів:
Дописати коментар