У всіх на устах. Ліна Костенко.

Г.Клочек, професор, літературознавець

ЛІНА КОСТЕНКО: ТЕКСТИ ТА ЇХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Короткий навчальний курс для моїх фейсбучних друзів - учителів-словесників
«І ТІЛЬКИ ЗЛІСТЬ БУВАЄ ГЕНІАЛЬНА…»
ВСТУПНЕ СЛОВО

Кілька днів тому в одній із аудиторій Шевченкового університету (Інститут філології) мені довелося спілкуватися зі студентами спеціальності «Літературна творчість» - тобто з молодими людьми, які вирішили присвятити своє життя літературі – стати письменниками.
Ось фрагменти діалогу з ними:

Запитую: «ЦІКАВО ЗНАТИ, КОГО САМЕ ІЗ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ ВИ Б ПОСТАВИЛИ НА ПЕРШЕ МІСЦЕ?»
Мовчать. Задумуються. Якась нерішучість. Нарешті одна дівчина промовляє : «ЖАДАНА.А МОЖЕ Й ІЗДРИКА»

Запитую: «МАБУТЬ НА ВАШЕ РІШЕННЯ ВИБРАТИ ПРОФЕСІЮ ЛІТЕРАТОРА ВПЛИНУВ УЧИТЕЛЬ ЛІТЕРАТУРИ АБО Ж САМ ПРЕДМЕТ «УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА»?»
Мовчать. Задумуються. Якась нерішучість. Нарешті та ж дівчина промовляє: «ТА НІ, ВЧИТЕЛІ ПЕРЕВАЖНО ГОТУВАЛИ НАС ДО ЗНО. ДОБРЕ ГОТУВАЛИ. СТАРАЛИСЯ»

Цей діалог згадався власне сьогодні, коли ФБ-стрічка була переповнена поздоровленнями Ліни Костенко з днем її народження. Всі ці поздоровлення не можуть не хвилювати своєї щирістю, бажанням віддячити бодай добрим словом за даровані геніальною поетесою щасливі миттєвості спілкування з високою поезією. У цей день її народження черговий раз підтверджується вже не раз висловлювана думка, що Ліна Костенко є найбільшим нашим національним авторитетом, нашою національною гордістю.

І в тому, що вчорашні випускники школи – при чому, треба думати, вони належать до найкращих! - не зразу визнають її першість в сучасній літературі, не їх вина. Вони – жертва недолугості теперішньої літературної освіти, коли знайомство із письменниками та їх творами відбувається в режимі «галопом по Європі», через що вчителі не мають змоги зупинитися, дати учням можливість відчути «безодню смислу» художнього слова, зачаруватися його красою.

А втім, зараз цю тему, якій я присвятив уже з десяток аналітичних статей, не буду продовжувати. Просто прошу уявити таку ситуацію: на вивчення поезії Ліни Костенко у випускному класі середньої школи програмою замість теперішніх п’яти уроків, протягом яких треба "пройти" п'ять поезій і роман "Маруся Чурай", відведено, ну, скажімо, двадцять з чимось уроків (годин). І поезії для вивчення будуть підібрані таким чином, щоб зачаровували своєю змістовою глибиною та красою форми. На кожному уроці кожний твір вивчався б без поспіху. Був би час для написання есеїв та їх наступного аналізу. Таке вивчення дарувало б відкриття нових життєво важливих смислів, зачарувувало б КРАСОЮ ДОВЕРШЕНОГО ПОЕТИЧНОГО СЛОВА.

І хто мені наважиться заперечити, хто скаже, що я всього-на-всього мрійник, що говорю про речі недосяжні?

Через аналіз поезії Ліни Костенко «І ТІЛЬКИ ЗЛІСТЬ БУВАЄ ГЕНІАЛЬНА…» пропоную ближче познайомитися з поетесою як з особистістю.

ТЕКСТ
І тільки злість бував геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти,

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж – тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в'януть вуха,
а як по формі – серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр – усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ
Для розуміння цієї поезії необхідно знати життєвий контекст, у якому перебувала поетеса в час її написання.

В епоху «брєжнєвського застою» (70–80-ті роки минулого століття) тогочасна комуністична система намагалася повністю підпорядкувати, зробити слухняною творчу інтелігенцію. Усі державні ідеологічні та каральні (КДБ) органи напружено працювали над нівелюванням навіть найменших проявів дисидентства.

Спектр засобів був дуже широкий – від підкупу посадами та різними побутовими благами до психіатричних лікарень та урало-сибірських таборів. Усе це породжувало серед творчої інтелігенції буквально масове пристосуванство – конформізм у різних його проявах. Людей, котрі не піддавалися конформізму, було обмаль – буквально одиниці. До того ж, усі вони знаходилися якщо не в заточенні, то під найсуворішим наглядом «недремлючого ока».

Ліна Костенко у той час була піддана повній ізоляції. У своєму конформізмі вона була майже одинокою – справжніх дисидентів було не так і багато. І це потребувало від неї незламної волі та величезного напруження душевних сил.

Поезія «І тільки злість буває геніальна» важлива тим, що розкриває таємницю таємниць – саморефлексії видатної особистості, яка знайшла у собі сили не піддаватися масовому конформізму. Йдеться про психологію внутрішньої незламності. І якщо виходимо з цієї позиції, то нам багато чого відкриє у цьому творі. Стануть зрозумілими слова «І тільки злість буває геніальна…» – треба мати неабияку силу волі, якусь неймовірну затятість, замішану на злості, щоб оберегти свою душу в часи, коли «така (…) на світі коновальня, що треба мати нерви як дроти». Тому й розумієш, чому вона, поетеса, талант якої буквально замішаний на любові, співчутливості й доброті, благає як порятунку: «Господь, спаси мене від доброти».

Художня сила поезії визначається наявністю виразного і змістовного (сказати б – справжнього) конфлікту, у якого є своя інтрига. З одного боку, – потенційна можливість бути звичайною жінкою, якій «просто хочеться щастя, / тугого й солодкого, як шоколад». У неї для цього є усі підстави – вона приваблива («Смаглява золота віолончель»), жіночна (могла б бути як «чарівна лепетуха»). А з іншого – вона відчуває свою самотність («холодний степ моєї самоти»), перебуває в якійсь постійній і шаленій напрузі, почуває себе віолончеллю з натягнутими «скаженими струнами».

У чому ж причина цього так виразно описаного конфлікту? Відповідь, до якої маємо поставитись дуже уважно, знаходиться в останніх рядках поезії:

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.