СПОГАД. (Етюд)

Кот Ігор.

Спогад.

Біла хатина бабусі дуже виділялась поміж інших осель. Була вона старенька. Ніби вирвалась із давнини, щоб роздивитись, що тут у двадцять першому столітті діється. Влітку в хаті була рятівна прохолода, а зимою огортало теплом від печі. Бабуся Ганна - старша сестра моєї бабусі. Невеличка, сухенька, очі у неї сірі і глибокі, завжди повні доброти. І руки натруджені, бо роботи переробила чимало. 

Говорила мало, більше слухала, але ніколи не скупилась на добре слово. І не вміла жалітись на життя, як часом бабці інші. Без нарікань сприймала будь-що і тихенько молилась. Усе вона уміла якось по-своєму пояснити, виправдати. Не сприймала лише війну, найвищу форму людської жорстокості. Тому, коли почались військові дії в Україні, не йняла тому віри спочатку, а потім якось дуже болісно співпереживала тим, хто проживає на Сході: “Пани сваряться, а у бідних лоби тріщать”.

Чернігівська область, де прожила все життя бабуся Ганна, під час війни з гілерівцями два роки була окупована ворогом. В селі стояли німці, кожна родина страждала, виживала, як могла.

 - Страшно вам було?

 - Та ні. Як би то жити зі страхом? Просто дуже хотілось пережити те, дочекатись... Німці селян наче й не займали. Наказували тільки не порушувати порядок. Карали за спробу піти в партизани.

 - А партизани і справді були? Де?

 - Еге ж! - посміхається бабуся своїми сонечками в сірих очах, побачивши, що мені страшенно цікаво. - В лісі. От німці їх і справді боялись. Памятаю, як відправлялись частенько німецькі вояки із села на розправу з партизанами до лісу від комендатури. Комендатура була у теперішньому Будинку культури. Там жив комендант їхній Шульц. Він по селу тільки у бричці пересувався. Забороняли бути на дорозі, коли їхав той Шульц, загонили людей до хат.

Жах охоплював, коли гітлерівці отримували сигнал про партизан і вирушали на “операцію” до лісу. Йшли особливим порядком, вервечкою по одному, в повному озброєнні через усе село. Борони Боже, хто був у той час на вулиці. Стріляли без попередження! Якось одного разу не встигли сусідські хлопчаки заховатись, порались саме на подвірї по господарству. Один здогадався у погрібник ускочити, лишився непоміченим. А молодший метнувся через усенький двір до хати. Пролунало кілька пострілів услід, за хлопцем зачинились двері. І німецький офіцер, зрозумівши, що не вцілив, направив зброю на соломяну стріху. Запальна куля швидко зробила свою справу. Хата спалахнула. Вітер вмить переніс вогонь і на сусідів, а за тим на других. Хати були близенько одна коло одної. Перелякані люди повибігали, лементуючи, з осель. Німецькі солдати строєм уже залишали вулицю, охоплену пожежею. Люди кинулись гасити вогонь. Заливали з відер його, все дивуючись, де ж “водовозка”? А пізніше хтось з розпачем повідомив, що кінь, який возив бочку з водою на випадок пожежі, і сам візничий також потрапили під німецькі кулі... Вогонь знищив мало не всю вулицю тоді, ледве погасили.

 - Справжнє велике нещастя залишитись отак без крову, - хитає головою бабуся Ганна, а очі дивляться не на мене, а кудись у той далекий спогад, вони повні сліз. - Це вже сама знаю.

 - Бо, мабуть, і ваше господарство згоріло?

 - Згоріла, згоріла й наша хата, та не тоді. Дочекались звільнення ми від фашистів восени сорок третього року. Червоні, що мали б бути наші, теж пожежу влаштували.

 Бабуся зітхає, поправляє біленьку хустинку, а на обличчя, порізане зморшками, ніби легенька хмаринка набігла.

- Подруга у мене була, Мелашка. Красуня, з лиця хоч воду пий. А ще косу мала густу та довгу. В окупацію все від німців на горищі ховалась, боялась і визирнути на вулицю. А тут і про страх забула, свої ж! Німця далі погнали, а в селі затримався невеликий гарнізон наших “освободителів”. Запримітив Мелашку один з них, офіцер, коли за водою пішла. Вплівся до самої криниці, а потім назад. Побачила дівчина, що їй не відчепитися, кинула коромисло з відрами, давай тікати. Прожогом ввірвалась до хати і знов на горище у солому. Той зайшов до хати, не побачивши її, піднявся по драбині і зрозумів, що не знайде красуні: завалено усе соломою. Покликав - не відівазвалась. Зі злості взяв тай підпалив ту солому! В хаті, крім Мелашки, не було нікого. Коли на вулиці стривожились, стріха вже палала. Знов став вогонь перекидатись на сусідні хати, знову горіла вулиця... Наша оселя була по сусідству, тоді й згоріла, як чимало інших.

Бабуся замислилась. З очей змахнула рукою сльози. Я ошелешено мовчав. Що ж це виходить? Я знав, що німці - загарбники, несли з собою зло. А героїчні війська побороли їх і принесли на нашу землю радість звільнення. Сказав про це бабусі.

- А війна простим людям несе тільки біду. Кажу ж: пани бються, а у бідних лоби тріщать...

- А де жила сімя ваша, бабусю, потім? - питаю, бо знаю, що у прадіда з прабабою на той час був один дорослий син Митрофан, який пішов воювати і не повернувся додому, і четверо неповнолітних дітей.

 - Сусіди до себе забрали, ті, що через дорогу жили, Приходьки. У них своїх пятеро дітей було, ще й нам куток вділили. Рік у них жили. За тим твій прадід оцю хату збудував. Вона для нас була, наче рай, своя ж!

 В нинішню осінь не стало бабусі Ганни. Плакала вереснева ніч зорями за вікном. В садку падали в ту ніч зрілі груші. Зі мною залишився спогад.