Є книги , які дуже приємно , а головне – корисно прочитати в будь-якому віці . Саме до таких книг можна віднести роман американської письменниці Гарпер Лі “Вбити пересмішника “. Ця книга про дітей , але вона не тільки для дітей . Автор дозволяє дорослим відчути себе дитиною і поглянути на світ широко відкритими , чесними , наївними дитячими очима . Мабуть , цю книгу не досить прочитати один раз тільки для того , щоб просто прослідкувати за подіями .Її обов’язково потрібно перечитувати кілька разів , щоб можна було дізнатись про те , що написано поміж рядків . А поміж рядків у романі Гарпер Лі можна прочитати про виховання , про навчання , про погляди на життя . Для себе я відкрила глибше значення поняття «совість». Можливо , саме ця книга заставила мене зрозуміти , що совість не повинна людині дозволяти підкорятись натовпу , більшості . Автор вчить думати над власними вчинками і заставляє поставити себе на місце іншого .
Гарпер Лі
Гарпер Лі
Роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника» був опублікований у 1960 році . Отримав Пулітцерівську премію , приніс автору визнання в Америці і в світі , багато почесних звань і нагород . Уже продано понад 40 мільйонів примірників , перекладено його більш як на 40 мов світу . Український читач також має змогу читати « Вбити пересмішника» на рідній мові . У 1975 році книга видавалась у перекладі Михайла Харенка . Він назвав головну героїню Всевидько . Дивного сусіда , якого боялись діти – Страхолюдом . Особисто мені сподобавсь переклад Тетяни Некряч . Роман у перекладі кандидата філологічних наук , доцента кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови та викладача Київського національного університету ім. Тараса Шевченка вийшов 2015 року у видавництві «Країна Мрій». У цьому варіанті перекладу дівчинку названо Скаутом , самітника Редлі – Примарою . Відрізняється дещо і написання імен інших героїв : Атикус , Джемі , Ділл та ін..
Саме на переклад Т. Некряч мені і хочеться орієнтуватись .
Можливість написати свій твір Гарпер Лі отримала як подарунок на Різдво .
Друзі , знаючи про мрію письменниці , подарували їй річну оплачену відпустку для змоги працювати над книгою . І вона написала . З-під пера вийшла чудова історія , яка наповнена дитинством , життєвою мудрістю , любов’ю і повагою , надією і відчаєм , світськими правилами та правилами життя .
Гарпер Лі народилась 28 квітня 1926 року в маленькому містечку Монровілль в південній частині штату Алабама . Вона була молодшою дитиною в сімї . Батько , в минулому власник і редактор газети , за освітою юрист , а з 1926 року по 1938 рік перебував на державній службі . В дитинстві Лі була жвавою дитиною , зірвиголовою , дуже схожою на свою героїню в романі , яка також рано навчилась читати і з цікавістю спостерігала за життям навколо. Любила зручні комбінезони більше , ніж плаття з корсетом . Лі було п’ять років , коли в 1931 році в містечку Скоттборо відбулись перші суди в справах звинувачених в зґвалтуванні двох білих жінок . Звинувачували дев’ять молодих чорношкірих чоловіків . Не дивлячись на медичні докази того , що жінки не були зґвалтованими , суд присяжних , який складався лише з представників білої раси , визнав негрів винними , приговорив до смертного вироку усіх , крім наймолодшого , тринадцятилітнього .
Потім , протягом шести років відбувались апеляційні суди в цій справі . Всі звинувачені , за винятком одного , були звільнені . Ця справа сколихнула спокій містян і лишилась в пам’яті маленької дівчинки на все життя . Через багато років цей факт і став основою для роботи над романом .
Події роману розгортаються в 30-ті роки 20 століття в містечку Мейкомі на півдні США . Це роки Великої депресії . Вигаданий Мейком постає перед нами «утомленим старим містом» . У книзі Гарпер Лі він дуже нагадує невеличкий Монровілль , в якому народилась письменниця . Розповідь ведеться від імені дівчинки Джин-Луїзи Фінч на прізвисько Скаут .
Вся перша частина роману – це знайомство з життям сім’ї героїні . Цікаво спостерігати за щасливими і безтурботними днями дитинства Скаута , брата дівчинки Джемі , друга Ділла , який приїздить на літо до міста . До речі , невтомний вигадник Ділл – приятель і «жених» головної героїні має риси реального приятеля Лі , відомого письменника Трумена Капоте . Життя дітей наповнене різноманітними яскравими подіями : ігри , навчання , суперечки , задушевні розмови з батьком Атикусом Фінчем , настанови чорношкірої кухарки Келпурнії .
З усмішкою читаєш про страхи малих героїв , пригадуючи власні , адже кожен у дитинстві має якісь певні безпечні межі для розваг поблизу оселі . «Коли мені майже виповнилось шість , Джемі десять , наша територія для літніх забав простяглася до будинку місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз , через два двори на північ від нас , і до Садиби Редлі , через три двори на південь, але ми завжди добре чули голос Келпурнії , коли вона кликала нас додому . Ми ніколи не намагалися перетинати ці межі .В будинку Редлі переховувалась невідома істота , сама лише згадка про яку робила нас шовковими на цілий день , а місіс Дьюбоз була зла як мегера .»
А ось про навчання у школі . « Вводився якийсь нескінчений Проект , який переростав у Метод , через який штат Алабама витрачав силу – силенну кольорових олівців і картону для таблиць у щирих , проте безуспішних спробах навчити мене Груповій Динаміці . Атикус і дядько , які навчались вдома , знали все на світі … Мій батько ніколи не чував про ті нововведення , які наші вчителі вважали обов’язковими для розвитку Гідного Громадянина . А от я знала тільки те , що вичитала у журналі “Тайм “ і всякій іншій друкованій продукції , яка траплялася мені на очі вдома , і ледь просуваючись у тягучці шкільної системи округу Мейком , не могла позбутися враження , що мені чогось недодають» … Такі прості і зрозумілі враження звичайного школяра про систему освіти ! І справді , шановні міністри , замість того , щоб витрачати кошти держави на примітивні зміни в освіті з мудрими назвами , прочитайте краще Гарпер Лі «Убити пересмішника» і ви збагнете , чого не вистачає школярам .
Читачі книги спостерігають , як дорослішають герої . Життя у соціумі залежить від особистості окремої людини , від її серця і душі , від моралі і совісті , від принципів . Цьому дітей навчає мудрий батько Атикус , разом з ними вчимось і ми , читачі . Проте , це не менторство , нудне і набридливе . Атикус радить , показує приклад своїми вчинками , дає досить волі ,щоб набити власні «гулі» . Діти дивляться на світ дорослих і роблять правильні висновки про життя , про те , як залишатись чесними і порядними .
Жанр роману Гарпер Лі «Вбити пересмішника» - роман виховання . Я думаю , що справедливо ця книга включена до обов’язкової програми в школах Америки . Адже виховує цей роман перш за все те , чого так не вистачає сьогодні суспільству – толерантність у соціальному середовищі і прекрасні відносин всередині сімї . Прекрасна дружба між братом і сестрою . Прекрасні відносини – один за одного горою , але уміють постояти за себе на одинці один з одним . Як чудово , коли батько настільки мудрий , щоб бути авторитетом і не бути авторитарним .
Назва роману повністю відповідає його змісту . Спочатку роман називався «Піди , постав вартового» потім «Атикус» . І вже пізніше автор дала назву «Вбити пересмішника» . Виходячи зі змісту твору , це варто розуміти як синонім до «вчинити щось дуже погане» .В книзі є епізод , коли батько дарує дітям пневматичні рушниці , проте відмовляється їх вчити з них стріляти , пояснюючи , що його не цікавить зброя . Він лише спостерігає за сином і донькою , що вправляються у стрільбі , і зауважує : «Запам’ятай , що вбити пересмішника – великий гріх». Дітям така настанова не дуже зрозуміла , адже пересмішників навколо так багато . (Пересмішник –позатаксономічна група горобцеподібних птахів родини пересмішникових . Вони найбільш відомі своєю звичкою повторювати сигнали інших птахів . )
«Тато правий», - пояснює їм ще одна героїня роману міс Моді . «Пересмішники не роблять ніякої шкоди , тільки співають і веселять нам серце . Вони не розкльовують ягід по садах , не гніздяться у клунях , нічого – тільки виспівують нам на радість . Ось чому убити пересмішника – гріх .»
І повною несподіванкою для Джемі та Скаута потім є те , що батько настільки вправний у стрільбі , що навіть має прізвисько Фінч-З-Одного-Пострілу . Атикус дуже влучно вистрелив , коли це стало потрібно для захисту жителів вулиці від скаженого собаки . Та сама міс Моді так пояснила шляхетність поведінки батька : «Влучність у стрільбі – це талант від Бога . Зрозуміло , треба практикуватися , щоб сягнути досконалості , але стріляти – це не грати на піаніно абощо . Думаю , він відклав рушницю , коли усвідомив, що Бог надав йому перевагу над іншими живими істотами . Мабуть , він вирішив , що стрілятиме тільки у крайньому разі , як от сьогодні» .
Малій сестричці дуже хочеться похвалитись таким батьком перед іншими , та старший брат , який зрозумів правильно слова сусідки , зупиняє її .
- Якби він цим пишався , він би сам розповів .
- А може , він просто забув…
- Та ні , Скауте , тобі не зрозуміти … Атикус – джентльмен , так само як і я !
Атикус власними вчинками доводить дітям , що важливо завжди залишатись чесним і порядним . В романі є момент , який дуже вражає . Ситуація з бабусею , що жила поряд . Місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз . Діти не любили і боялись її . Лиха вдача , сварливий , зіпсований характер такої бабусі завдавав їм немало прикрощів . Побачивши це , батько намагався пояснити дітям , що вона стара і дуже хвора . «А ти тримай собі голову високо і будь джентльменом . Хай що вона тобі говорить , не дай їй себе розізлити» . Та одного разу хлопчик все ж таки не дотримав усталених рамок шляхетності і повівся негідно . За це він змушений був їй читати . Читав і не розумів , навіщо тій книги . Пояснив батько . Старенька приймала від болю наркотичні засоби (що тоді було звичною медичною практикою ) . А коли їй читали , вона переставала бути старою і немічною . Вона поринала у книги і жила без цього нестерпного болю . Це дуже важливо – жити без болю … І бути вільним , як цього захотіла перед смертю місіс Дьюбоз , не залежати навіть від ліків … Атикус власним прикладом доводить дітям , що завжди потрібно стояти на позиціях добра і справедливості . Тому він і береться за захист несправедливо звинуваченого негра Тома Робінсона , за долею якого слідкує читач протягом половини твору . Цього чорношкірого чоловіка звинувачують у зґвалтуванні молодої білої дівчини Мейєли Юел . Том Робінсон не вчиняв цього злочину , звинувачений несправедливо . Фінч переконливо може довести це , наполегливо захищає невинного , що викликає несхвалення у багатьох жителів Мейкома . Атикус – мудрий юрист , добре знає закони штату і розуміє , що присяжні винесуть його підзахисному смертний вирок . Він один з небагатьох білих , що справді вважає , що всі люди рівні , незалежно від кольору шкіри і соціального стану , хоче змінити світ , заставляє жителів містечка Мейкома дивитись по-іншому на людей із різних соціальних прошарків і національностей . Діти дуже страждають від того , що батька за це називають образливо «захисником чорномазих» і вступають у суперечки з однолітками . Скаут намагається поговорити з батьком .
«- Атикусе , ти не маєш рації ..
- Чому ти так думаєш
- Бо всі люди гадають , що рацію мають вони , а не ти .
- Вони , звісно , мають повне право так гадати , і мають право на повагу до їхньої думки ,- відповів Атикус .-Але перш ніж дійти згоди з іншими , я мушу дійти згоди з самим собою . Єдине , що не підлягає закону більшості , - це власна совість» .
Атикус і поступає так , як йому велить совість : захищає невинного . У цьому і є справжня мужність . Синові він сказав одного разу : « Мужність – це не чоловік зі зброєю в руках . Мужність – це коли знаєш , що програв свою справу , ще не розпочавши , але все одно берешся за неї . Перемагаєш тут нечасто , але іноді перемагаєш» . Завжди свої слова Атикус доводить власними вчинками . Попри вагомі докази невинності Тома , присяжні виносять обвинувальний вирок . За зґвалтування білої жінки чорношкірого повинні стратити . Віра Атикуса і Джема у правосуддя дуже похитнулася . Не зважаючи на досить великі шанси виграти апеляцію на вирок , Том вирішує тікати із в’язниці . Під час втечі його вбивають вартові .
Вирок , винесений Тому Робінсону , всі знали наперед . Так уже склалось роками . Тогочасна Америка , виголошуючи християнські цінності і всіляко прославляючи любов до ближнього і милосердя , не бачить ближнього в людині з темною шкірою . Як раз такі вчинки автор і порівнює із вбивством пересмішників . Образ невинної жертви – Тома , мабуть , завжди буде зринати в моїй уяві , коли прийдеться черговий раз зустрічатись із несправедливістю та жорстокістю сьогодення .
Протягом всього роману ми також слідкуємо за долею ще одного «пересмішника». Це невідомий сусід , якого діти називають Примарою . Вони ніколи його не бачили і страшенно бояться , адже безліч чуток ходить про самітника Артура Редлі . «Подейкували , що він виходить ночами , коли не видно місяця , і зазирає у чужі вікна . Якщо у когось замерзали азалії від раптового похолодання , значить , то він на них дмухав . Будь-який таємний злочин , скоєний у Мейкомі , був його справою» . Такі жахливі картини малювала дитяча уява . Страшним був не лише небачений сусід , а й усе , що його оточує : дім , усі інші його мешканці, садок . « Подвір’я мейкомської школи межувало з задвірками Садиби , і з їхнього боку на шкільний майданчик сипалося безліч горіхів , але ніхто з дітей і пальцем їх не торкався : кому ж не відомо , що горіхи Редлі отруйні ! Якщо бейсбольний м’яч залітав на подвір’я Редлі , він без зайвих питань уважався втраченим» .
Історія самітника Артура Редлі почалася задовго до народження наших героїв – братика і сестрички Фінч . Джемі та Скаут помітили , що родина сусідів веде себе відлюдькувато . Вони не бувають у церкві , моляться вдома , не запрошують гостей і самі ні до кого не заходять , не відвідують ніколи місіонерських зборів . На всі запитання дітей щодо цього батько відповідав , що не варто лізти в чуже приватне життя , бо Редлі мають на нього право .
Місцева легенда розповідала , що молодший син Редлі у підлітковому віці потрапив у сумнівну компанію . Підлітки не завдавали великої шкоди , проте місто тільки про них і говорило , називаючи «шибайголовами» , а троє проповідників без кінця засуджували таку поведінку з церковних кафедр . Хоча це були просто молодіжні розваги : кіно , танці , випивка . Коли молодь одного разу аж надто розбешкетувалась , порушників громадського спокою було приведено до суду . Розумний суддя прийняв рішення відправити хлопців на навчання до ремісничого училища . Очевидно , він бачив , що такий молодечий запал варто спрямувати у щось корисне . Навчання – це не в’язниця : жодного безчестя у цьому не було . Не таким , мабуть , з точки зору закону і страшним було дане порушення . Проте батько молодого Артура містер Редлі мав щодо цього власну думку . Він вирішив сам подбати про те , щоб хлопець більше нікому не завдавав ніяких турбот . За такий проступок він все-таки ув’язнив його , замкнувши у власній оселі . Молоді люди , які відправились на навчання , закінчили заклад і стали досить успішними . Про прикрий випадок місто давно забуло б , якби не Артур Редлі , який зник назавжди з очей містян . Це дико і жахливо , та хлопець більше не жив власним життям , не мав волі , змушений був вести життя приреченого самітника . І прирік сина на це батько . «Двері будинку Редлі більше не прочинялися ні в будні , ні в свята , а сина містера Редлі ніхто не бачив наступні п'ятнадцять років» .
Важко собі уявити , що може відчувати той , кого постійно тримають під замком , обмежуючи в спілкуванні . Серед усіх почуттів , що охоплюють самотню душу , на мою думку , найбільшим є протест . Примарі лише один раз вдалося якось висловити цей протест . Проте боротись без однодумців неможливо . Хлопця жорстоко ув’язнили в підвалі , де той ледве не помер від вологи та плісняви .
«Ніхто не знав , як саме зумів містер Редлі залякати сина , щоб той ніколи не з’являвлявся на людях , але Джемі припускав , що містер Редлі прикував його ланцюгом до ліжка і так і тримає . Але Атикус сказав : ні , справа не в тому , існують інші способи перетворити людину на привида» .
Важко знайти приклад гіршого ставлення до своєї дитини у реальному житті чи описаний в художньому творі , ніж цей , який зобразила Лі Гарпер у своєму романі . Якщо Атикус – батько , про якого можна сказати , що він ідеальний , то містер Редлі з своїми «безбарвними очима» - батько , від якого хочеться втекти світ за очі . Та жителі Мейкома так не вважали і маленька героїня Скаут згадує : « Міс Стефані Крофорд казала , ніби він такий богочестивий , що знає тільки один закон – слово Боже , і ми в це вірили , бо містер Редлі був прямий і твердий , як шомпол» . Виходить , що чинити зло можна і з Біблією в руках … На мою думку це підло . Я згідна з негритянкою Келпурнією , яка нітрохи не шкодувала за цим чоловіком всупереч заповідям християнського милосердя , коли він помер , а назвала його «найпідлішим чоловіком , якому Бог дарував життя» . Примара Артур і надалі лишився замкненим : місце жорстокого батька зайняв його старший син .
Яким було життя ув’язненого читачеві невідомо , про це можна тільки здогадуватись . Але згодом виявилось , що цей герой має добру і дуже чуйну душу , навіть відсторонений від усіх інших людей , він не втрачає людяності . Він не став схожим на свого батька і старшого брата , хоча і спілкувався лише з ними . Очевидно , він крадькома часто спостерігав за іграми невгамовних дітлахів і прагнув якось висловити їм свою симпатію , залишаючи подарунки у дуплі старого дуба . Та навіть таку тонесеньку ниточку із зовнішнім світом було обірвано : дупло замурували . Проте Примара Редлі і далі слідкує за малими друзями й приходить їм на допомогу в такі моменти , коли ті опиняються в дуже скрутному становищі . Наприкінці роману він рятує життя Скауту і Джемі . Ради них він ризикує власним життям і змушений з’явитись на людях , хоча Примара цього не робив уже довгі роки . Так зникає дитячий страх перед відлюдником і виникає розуміння ще однієї величезної трагедії – трагедії душі нещасного сусіда Артура Редлі , з яким також розправились , як з пересмішником : прирекли на покарання без вини .
Поєднує ці дві історії пересмішників в єдине ціле проста і мудра порада Атикуса : «Неможливо по-справжньому зрозуміти людину , доки не станеш на її точку зору . Не спробуєш на мить влізти у її шкуру» . В кінці роману Скаут зробила саме так , як радив батько : вгадала біль не тільки під темною шкірою негра Тома Робінсона , а і під жахливо блідою,бо вона ніколи не бачила сонця , шкірою свого сусіда – самітника Артура Редлі .
Том Робінсон і Примара Редлі надзвичайно трагічні образи , які в чомусь дотичні один з одним . Том – темношкірий , який пізнав у житті тільки ненависть , наклепи і несправедливість , лише тому , що народився на цей світ з іншим кольором шкіри . Він несправедливо засуджений , не вчинив в житті ані найменшого зла , а вбитий людською жорстокістю . Примара Редлі так і залишився наполовину загадкою , таємничий сусід , приречений рахувати дні свого життя за стінами старого будинку , рятуючись , можливо , від долі такої , як у Тома , і темноти людського серця . Він відчув у житті єдину радість – приязнь до сусідських дітей і став для них ангелом – охоронцем . Ці два образи у романі – це образи нещасних людей , два пересмішники , нічим не захищені в своїй доброті та вразливості . З тих , що змушені відчути на собі недосконалість суспільства і людини .
Гарпер Лі в своєму романі змальовує всю силу зла расових забобонів , нерівноправності , нетерпимості , лицемірність законів , за якими живе більшість людей . Мабуть , непросто дорослішати у цьому непростому світі . Спостерігаючи за головними героями-дітьми , приходиш до висновку , що саме так , відчуваючи муки і біль інших , можна стати справжньою Людиною . Я впевнена , що розуміння світу ніколи не прийде до тебе , якщо будеш жити тепличною рослиною під зручним скляним ковпаком комфорту і затишку , відгороджений від реальностей буття .В нашій країні не стоїть сьогодні так гостро расова проблема . Проте питання справедливості і рівності перед законом , які піднімає в романі «Вбити пересмішника» письменниця , близьке мені та моїм співвітчизникам . Так багато сьогодні говорять наші українські політики , журналісти про досконалу судову систему . Так мало сьогодні довіряють нашим судам прості люди . Як би хотілось, щоб постав завтра перед нашими парламентарями герой роману мудрий юрист Атикус Фінч зі своєю полум’яною промовою :
«- Томас Джефферсон якось сказав , що всі люди народжуються рівними… Полюбляють вживати цю фразу поза контекстом , на будь-яку потребу . Найбільш безглуздо чути її від очільників системи громадської освіти , які ставлять тупих і ледащих на один щабель з талановитими і старанними , бо всі люди створені рівними , як твердять нам суворі педагоги , і не можна залишати дітей на другий рік , щоб не викликати жахливого почуття меншовартості . Але ж ми знаємо , що люди не створені рівними в такому сенсі , як нам дехто нав’язує , - хтось розумніший за інших , хтось має кращі можливості , тому що народився в такій родині , хтось заробляє більше грошей , хтось із жінок пече смачніші торти , деякі люди народжуються з талантом , якого може не бути в інших .
Але в нашій державі є один спосіб довести , що всі люди створені рівними , - тут існує установа , в якій злидар урівнюється в правах з Рокфеллером , тупак урівнюється з Ейнштейном , а невіглас – із будь-яким ректором університету . Ця установа , джентльмени , - суд» .
Атикус Фінч не міг лицемірити . Він щиро вірив , що усі люди повинні бути рівними перед законом , а у суспільстві має торжествувати правосуддя . Йому важно було пояснювати дітям причини несправедливості серед людей . «Це огидно , але така правда життя» . Своїх сина і доньку він вчить бути новими членами суспільства , не звикати ділити оточуючих на білих та чорних , а завжди тримати сторону совісті . «Що дорослішим ти ставатимеш , то більше такого надивишся . Єдине місце , де у всіх мають бути рівні шанси , - це суд , хай якого кольору веселки буде їхня шкіра , але люди тягнуть свої упередження на лави присяжних . Коли ти підростеш ,ти побачиш , як білі щоденно обдурюють чорних , але я тобі хочу сказати одну річ , і ти її добре запам’ятай : коли біла людина робить таке з чорношкірим , не має значення , як звуть цю білу людину , наскільки вона багата чи з якої шановної сім’ї походить ,- ця біла людина – покидьок» .
Діти запам’ятали батькові слова , лишившись наодинці довго над ними розмірковують . Дівчинка Скаут , хоча і ще зовсім мала , приходить до висновку : «Гадаю , є тільки один тип людей . Просто люди». Проте брат Джемі , який старший і глибше обмірковує те , що бачить навколо , задумується над іншим : «Якщо існує тільки один тип людей , чого ж вони не можуть порозумітися ? Якщо вони всі схожі , чого ж вони зі шкіри пнуться , аби дошкулити одне одному ? Знаєш , Скауте , здається , я починаю дещо розуміти . Здається , я починаю розуміти , чому Примара Редлі всякчас сидить удома під замком … Він просто не хоче до людей» .
Дія роману Гарпер Лі відбувається в 30-х роках 20ст. , коли світ вражено спостерігав за агресією Гітлера в Німеччині і в усій Європі . Автор роману не могла оминути цю тему , хоча і особливої уваги на цьому не акцентує . На заняттях з політінформації вчителька міс Гейтс гаряче засуджує дії фашистів , дуже співчуває бідним євреям , яких ті утискають . Проте Скаут пам’ятає , що вчителька ця разом з іншими мейкомцями схвально ставилась до рішення суду присяжних у справі Тома Робінсона , які приговорили до страти невинного . «Як це можна так ненавидіти Гітлера і при цьому казати такі огидні речі про своїх , про місцевих», - думає Джін-Луїза . На таке болюче питання дівчинці ніхто поки не може дати відповіді . На такі запитання дає відповідь життя потім , на багато пізніше . Головне , щоб дівчинка сама не стала схожою на свою лицемірну вчительку . Але , я впевнена , що Скаут завжди залишиться чесною і справедливою , адже у неї велике серце , вона розуміє чужу біль .
Неможливо мати черству душу і недобре серце , якщо поряд з тобою такий батько , як Атикус . Він вчить розуміти кожного і бачити хороше у кожному . Але дівчинка запам’ятовує і слова шерифа округу Мейком містера Тейта , який є прикладом розумного поліцейського . «Є люди , яких слід убивати , перш ніж привітатись . Та і тоді на них шкода кулю витрачати». Ці слова звучать з його уст на адресу Юела – чоловіка здатного на брехню , підлість , убивство . Героїня розуміє , що це дуже важливо – уміти бачити злих і добрих людей , відрізняти благородну душу від моральної потвори .
В кінці роману , коли Джін-Луїза так неочікувано задовольнила своє дитяче бажання побачити Примару , вона раптом починає розуміти , яку велику роль відіграв він у їхньому з братом житті . Їй по-дитячому стає прикро за те , що поводила себе якось неправильно .
«Сусіди приносять їжу , коли в домі хтось умирає , дарують квіти , коли хтось хворіє , і всілякі дрібнички поміж цим . Примара був нашим сусідою . Він подарував нам двох ляльок із мила , кілька монеток на щастя – і наше життя . Але сусіди дарують щось навзаєм . Ми ніколи нічого не поклали у дупло на місце того , що забирали : ми ніколи нічого йому не подарували . І я засмутилася».
Маленька Скаут надзвичайно вдячна цьому дивному Примарі . Почуття вдячності огортає її не тільки за милі подаруночки . Дівчинка раптом зрозуміла , Примара бачив не тільки їх дитячі ігри та пустощі , він бачив , як «у його дітей розбиваються серця» .
«Атикус мав рацію . Колись він сказав , що не можна зрозуміти людину , поки не влізеш у її шкуру . Мені вистачило постояти на веранді у Редлі» .
Світ дорослих , такий часто незрозумілий для багатьох маленьких дітей , нашим героям стає , може , і не в усьому пізнаним ,але уже не таким страшним . «Ми з Джемі виростемо , але нам уже мало що залишилося вивчити , хіба що алгебру» .
Герої роману сестричка Скаут і її брат Джемі , звичайно , будуть ще довго вчитись , робити власні відкриття різних сторін цього багатогранного життя . Я дуже рада за те , що поряд з ними такий чудовий батько Атикус . Він часто називає себе старим . Але дорослі люди , зазвичай , ніколи не можуть розуміти і розділяти думки і почуття дітей і молоді . Таких дорослих багато і в романі Лі Гарпер «Вбити пересмішника» . Але Атикус інший . Саме таку людину хочеш мати поряд , коли тобі потрібна мудра порада . Відносини Атикуса з власними дітьми у творі – яскравий приклад того , що батьки і діти завжди можуть порозумітися . Просто дуже багато залежить від дорослих . Він ніколи не обманює дітей , відповідає чесно і розумно на будь-які , навіть дуже незручні , запитання сина і доньки . Вчить власним прикладом . Гарпер Лі яскраво розкриває важливість дорослих вчинків для дітей . Пояснює , яке велике значення вони мають у становленні дитячої особистості .
Роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника» - книга про вічне . Про добро , про зло , про людей , добрих і злих . Це своєрідна модель світу , в якому поряд любов і несправедливість , забобони і духовність , правда і брехня .
Пропускаючи всі події через призму сприйняття дитини , автор показує дорослішання як пізнання світу , пізнання життя його цінностей і проблем .
Мова книги проста , легка і разом з тим серйозна .
Питання , що звучить у творі , над яким автор заставляє задуматись , актуальне і сьогодні : про рівність всіх людей перед Богом , перед законом , перед іншими людьми .
Роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника» привернув до себе увагу відразу ж після виходу з друку в 1960 році . В 1961 році книга удостоєна Пулітцерівської премії (Pulitzer Prize ) – однієї з найбільш престижних нагород США в області літератури , журналістики , музики і театру . Вона вручається щорічно з 1917 року . Письменницю нагороджено Президентською медаллю Свободи , однією з вищих нагород США для цивільних осіб , яку вручають за рішенням президента США .
Роман не втрачає своєї актуальності і по сьогодні . Не так давно англійці обирали 20 написаних жінками книг , які найбільше вплинули на життя читачів . Ідея створення такого рейтингу виникла після вручення нагороди для письменниць «Baileys» . Найвпливовішим виданням назвали «Вбити пересмішника» Гарпер Лі . «Твір Гарпер Лі дає надію , що справедливість і рівність переможе над злом , яке панує зараз у суспільстві» ,- зазначила Шамі Чакрабарті , член журі премії «Baileys» .
Незадовго після виходу з друку у США була зроблена екранізація роману режисером Робертом Маллиганом . Фільм отримав премію «Оскар» за номінаціями «Кращий актор» (Грегорі Пек ) , «Кращий сценарист» (Хортон Фут ) і «Краща робота художника» . Номіновані були на премію «Оскар» актриса Мері Бедхем , оператор Рассел Харлан , композитор Елмер Бернстайн .
16 липня 2015 року читачі взяли в руки ще один роман Гарпер Лі , а може одну із версій книги «Вбити пересмішника» . Протягом багатьох років письменниця залишалась автором одного роману і не давала згоди на публікацію своїх рукописів . Та ось у 89-річному віці вона це зробила . Видання її другого роману , який має назву «Піди , вартового постав» , вийшло величезним тиражем і стало дуже популярним . І не дивно : так приємно відкрити по-новому для себе своїх улюблених героїв . Адже книга Гарпер Лі – це книга , до якої хочеться повернутись . Прожити ще раз надії і хвилювання , радості і печалі , ніжність до близьких і страх перед тим , чого не можна зрозуміти .
ЛІТЕРАТУРА :
1 . Лі Гарпер . Убити пересмішника .: Роман , переклад Михайла Харенка .
К . : Молодь ,1975 р. – 272 с.
2 . Гарпер Лі . Вбити пересмішника . : Роман , переклад Тетяни Некряч .
Країна Мрій , 2015 р. – 384 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар