Про Великдень

Галичина готувалася до Великодня. По всіх хатах, дворах, подвір’ях наводилися порядки ще від самого понеділка.

Дітиська замітали, білили бордюри і білили щіпи. Баби ґонорово закатували руки в боки і перевіряли виконану роботу. Всюди мало бути чисто, як у церкві. Перед хатою висаджувалися квіти, досаджували насіння, а потім гарненько граблями розчісували землю, щоб не було жодного камінця. Все мало бути, як на картинці. Навіть вишні розпатлані білим цвітом велично споглядали на усе те передсвяткове дійство. Галичина любить підготування до свята ще більше ніж самі празники. Хлопи хвацько вудили у бочках шинки, що від смачного запаху можна одразу було починати на подвір’ї молитися. Жінки витягували вишиті рушники, скатертини, підбивали до розмірів великої хмари вишиті подушки і розставляли на ліжках, як у музеях народного побуту. Мити вікна - це теж свята традиція. І обов`язково випрати штори і фіранки, щоби потім почепити на вікнах свіжу красу. Ще більш святковішим вважалося купити до Великодня нові фіранки так, щоби увесь світ побачив, що в хаті живе файна господиня.
Моя мама також купила нові фіранки. І такі ж красиві: ажурні, з мереживом, а внизу із білими френзлями. Я чекала того дня, коли вона їх повісить на вікно і почне примовляти: «а подивіться як гарно стало в хаті!». А я собі буду дивитися не неї і думати: «точно гарно стало, але ліпше мені б нові мешти купили такі лакові на каблучках».
Того великого дня, коли по всіх хатах пеклися паски, бабця завжди заповідала, що в хаті не можна кричати, сваритися і голосно говорити, бо паски від крику не виростуть або спечуться пошкарублені, як крикливі людські роти. Перед тим як ставити паски у духовку, вона їх тричі перехрестила і виганяла нас з хати, щоб ми не товклися.
Декілька днів до святого тижня ми з хлопцями зробили на дереві хатку. Самі понаносили старих дощок, збили їх і зробили хатку з дашком. Стара креслата верба витрумавала нашу хатку і цілу юрбу дітлахів. Ми любили там сидіти і грати в карти, різні смішні ігри, плюватися з висоти, реготати і просто ховатися від дорослих. Хатка стала для мене такою ж рідною, як і власна справжня домівка. В той тиждень перед Великоднем я собі подумала, що в хатці теж треба навести порядки. І ми приступили до великої місії. Хлопці замітали, помили підлогу. Леська принесла старий килимок. І стало гарно. В нашій хатці оселилася найкрасивіша краса. Тільки чогось там не хватало. І я подумала, що хатці не хватає домашнього затишку. З тим затишком вона б стала ще більш красивішою.
Пішла додому. Хотіла взяти старі фіранки, бо й так уже нові купили. Я собі уявила, що фіранки на вікнах у хатці якнайкраще втілять відчуття домашнього затишку. Вдома нікого не було, а на вікнах уже висіли старі випрані фіранки. Нові лежали в шафі. Мене це здивувало, але я подумала, що напевно, нові фіранки вже не такі й гарні, що мама знову повісила старі. Може, вона ті нові взагалі хоче викинути, бо вони не пасують до наших вікон. Я загорілася бажанням прикрасити хатку на дереві, тому упевнено взяла нові непотрібні фіранки. Ще прихопила старий чорно-білий портрет баби і діда, де вони молоді відгуляли весілля. Той портрет і так уже давно не висів на стіні, а стояв за шафою. Мені подумалося, що в хатці стане красивіше, якщо на стінах також буде щось висіти.
Хатка на дереві перетворилася на казкову красуню з новими фіранками. І як же то любо були в ній сидіти і споглядати як вітер забавляється ажурним полотном з френзлями. Ми тішилися і грали в карти. Баба з дідом нам посміхалися з чорно-білої знимки, а ми насолоджувалися своїми забавлянками. В хатці було так гарно, що ми навіть не плювалися і не штовхали один одного. Я собі подумала, що перед Великоднем і в хатці треба говорити тільки добрі слова і не кричати, бо баба навіть з портрета може почати сваритися і тоді у своїх молитвах передасть це Богу і нам не дадуть їсти паски з шинкою або ще гірше - не куплять нові мешти. Ми усі сиділи чемно, навіть стара верба раділа разом з нами.
Коли на Галичину спустився вечір, я задоволена пішла додому. Навіть не зайшовши у хату, ще з порогу, я почула щось недобре. Принишкла і почала слухати.
Сварка. Баба з мамою голосно вияснювали відсутність фіранок. Я злякалася. І зрозуміла, що мені настав кінець у Велику Страсну п`ятницю. Розіпнуть мене. Покарають і розіпнуть або здадуть в інтернат.
Я швидко знову побігла до річки, де була наша хатка, щоб зняти фіранки і тихенько повернути їх, так щоб ніхто не помітив і щоб мама подумала, що вони були в шафі, але вона їх просто не бачила.
Пригнала до хатки. Вилізла на вербу. А фіранок в хаті нема! Ввечері їх хтось звідти вкрав. Навіть бабу з дідом вкрали.
Я злізла з верби і уже чітко знала, що моя дорога поведе мене в інтернат. Я дуже хотіла виправити усю ту ситуацію з фіранками, але не знала що маю робити... І тоді мене осінило велике світло. В такий великий вечір я зрозуміла, що усі грішні діла можна залатати добрими вчинками. Я подумала, що в інтернаті я не зможу заробити на нові штори, але я можу зараз податися на заробітки і потім повернутися додому з уже новими, купленими за свої гроші фіранками. Я собі уявляла як мама зрадіє, що я принесла нові фіранки і не буде мене сварити за вкрадені.
Подумки я уже спакувала свої пожитки у вузлик і думала, що треба знайти якигось добрих людей, до яких можна попроситися на заробітки. А перед вереснем повернутися додому, щоб до школи поспіти. Повернуся і гордо віддам штори. І усі будуть радіти моїй добрій справі.
Підкралася до хати, щоб тихенько зайти. В моїй голові крутився рій думок. Думала з чого маю починати розмову: чи одразу говорити, що не піду в інтернат чи розповідати про свій план із заробітками в добрих людей.
В хаті було тихо. Ніхто не сварився.
Мама підійшла до мене і запитала:
- Ти нічого не хочеш мені сказати?
- Нічого. А шо таке?
- Хтось забрав без дозволу нові фіранки. Ти, не знаєш хто це міг зробити?
В той момент я дуже хотіла, щоб на мене не кричали і не сварилися і мені було дуже соромно зізнатися, що це зробила я. Хотіла нічого не пояснювати, бо й так в серці пекло від сорому і тільки сказати, що зароблю на нові і принесу, віддам.
- Я не знаю хто це міг зробити, - збрехала я, щоби уникнути продовження цієї важкої розмови.
- Тоді нам прийдеться викликати поліцію, якщо й ти не знаєш хто це міг бути, - відповіла мама.
- Поліції не треба! Я відроблю на заробітках і повернуся.
Я ніколи не плакала. Мені завжди було соромно за себе, коли я робила щось погане і я ніколи не хотіла, щоб дорослі засмучувалися через мене. Мені було соромно, що збрехала. Від брехні ще дужче кололо у серці, ніж від самих поганих вчинків. І я призналася і розповіла усю історію. Розказала правду.
Правда мені дуже пекла усередині. Ще більше ніж брехня. Виявилося, що правда також болить, бо в ній ти маєш зізнатися у своїй слабкості, дурості, невизначеності, грішності, людськості.
Мама мені нічого не відповіла, а лиш тільки поклала на стіл уже гарно складені ті ж самі нові фіранки, які хтось вкрав з хатки на дереві. Фіранки білими ажурними френзлями лежали на столі і мовчки сміялися з мене.
Я зраділа, що вони знайшлися і що мені вже не треба ні в інтернат, ні на заробітки...Я не знала як трапилося таке чудо. Але серцем відчувала, що чудеса існують.
- Бачиш,- сказала мама, - коли люди говорять один одному правду, навіть найгіршу і найболючішу правду, то усе, щоби не сталося, можна пробачити і зрозуміти. Тоді в серці зароджуються світло.
В той момент я відчула, що мені стало легше, я відчула, що у моєму серці зароджується світло. І що є Хтось там на небі, який не дає світлу погаснути у наших серцях, навіть якщо нам дуже важко, болісно і соромно. І завтра Він воскресне ще більшим світлом, щоб у наших серцях не було темряви. Я відчула це. В мені засвітилося маленьке світло.
- Христос Воскрес, мамо!

ХРИСТИНА КІШУК